Село існує дуже давно, воно є одним з найдавніших сіл цього регіону. За 2 км на південь від сучасного села в II - V ст. знаходилось ранньослов’янське поселення черняхівської культури, яке існувало ще кілька століть: і тоді, коли ці землі входили до складу так званої Болохівської землі, і після входження її до складу Київської Русі, і в часи середньовіччя. Називалось це поселення - місто Білий Камінь. До цього часу помітне місце його розташування: пагорб біля впадіння р.Бобрки (Бібки) у Південний Буг на його правому березі. Дослідник Поділля 19 ст. Є.Сецінський в «Археологічній карті Подільської губернії» 1902р. пише так: в углу впадения р. Бибки в Буг - урочище Городисько, расположеное над заливным лугом. В этой местности заметен вал, идущий паралельно Бугу (с севера на юг) на протяжении 95 сажен, висотою до 4 сажен со стороны реки. Местность занята под пахотные поля (часть - церковная земля). Здесь выпахивают черепья и, по рассказам крестьян, какие-то гладкие камни (может быть, каменные орудия); однажды нашли здесь какие-то железные гири с цепью. Народ говорит, что здесь был город, называвшийся «Белый камень»

Коли в 60-х рр.. XX ст. мали будувати військову частину й е електропідстанцію, проводились археологічні розкопки, які й підтвердили існування поселення періоду черняхівської культури. На території сучасного села, а також на прилеглих до нього полях, де за переказами, колись також жили люди, знайдено кам’яні знаряддя праці: рубила, уламки крем’яних ножів, скребачок, кам’яні молотки з отворами й без них, а також глиняні іграшки, свистульки, фрагменти козацьких люльок, пряслиця.

В 4-х км від села на південний захід, в лісі, на високому пагорбі, який виходить на північний схід до р. Бобрка (Бібка) мисом і з’єднаний з іншим пагорбом, знаходиться Замчисько. Є.Сецінський пише: «Верхняя площадь холма окружена валами, в средине которых канава. Внутренний вал выше и имеет откос к канаве в 5-10 саженях (с юго-запада выше). Всё пространство овальное, окружность внутреннего вала 100 сажен, в поперечнике от запада к востоку - 26 сажен, от юга к северу - 23 сажени. К западу от этого овала на расстоянии 150 шагов гора перерезывается валом и с внешней стороны рвом, имеющим в длину около 45 сажен и простирающимся от северо-запада к юго-востоку по прямой линии с небольшим закруглением к городищу. Въезд с юго-запада. На городище попадаются черепки. Вблизи городища есть небольшие курганы и ямы. Местность за речкой Бибркой носит название Селище, здесь пахотные поля».

Приблизно за 300 м від підніжжя Замчиська на північний схід в низині біля інших пагорбів є давня криниця - Чопова, яку шанують місцеві мешканці. Щороку на літнього Миколи сюди йдуть за свяченою водою люди не тільки з Гущинець. За легендою, колись давно тут було село, а в ньому було чотири церкви, але раптом все провалилось під землю разом з людьми. На цьому ж місці утворилось джерело, в якому цілюща вода. Як пише Є.Сецінський, ще за 100 років до його відвідин криниці там стояв дерев’яний хрест з написом: «Чопова криниця, вода в ній помічна». Перекази твердять, що інколи з криниці чути церковні дзвони. Назва «чопова» вірогідно походить від назви одного з головних давніх податків - чопового. Чи його тут збирали, чи за гроші з цього податку було зроблено криницю, наразі сказати  важко.

.

Навколо Гущинець в різних напрямках, за описом Є.Сецінського, було багато курганів-могил. Дуже великий - так званий - Висока могила - на полі, ліворуч від дороги, що веде на Павлівку з гущинецького «степу». З боку Мізякова - група з сорока курганів в лісі, в урочищі Трушево (в бік Супрунова), а в лісі, за річкою П.Буг на південний схід від села, майже напроти Білого Каменя кількасот курганів, розташовані колом. Про них переказів ніяких не збереглось, але є перекази про якісь «польські могили» в напрямку Мізякова по дорозі з Гущинець, в лісі. Можливо, це ті самі кургани, що їх описав Є.Сецінський.

Оскільки назва поселення «Білий Камінь» в документах згадується ще й в середні віки, то, можливо, поселення існувало і на тому місці, але є письмові згадки і про Гущинці як село, що належало до Вінницького замку. В 1468 р. його отримав за службу житомирський намісник Скіпор у великого київського князя Семена Омельковича. Згодом воно належало Остафію Горностаю, який одружився з дочкою Скіпора Марією. В середині XVI ст. (з 1534 до 1569) Гущинці належали їх сину - Івану Горностаю, а надалі у нього було багато власників: Адам Талвош, рід Шашкевичів, а на середину століття володів Мартин Калиновський, який в 1647 р. віддав Гущинці в заставу Михайлу і Катерині Аксакам. В опису Вінницького замку 1552 р. згадана городня Гущинская, та власник Гущинець  Горностай.

У 18 ст. село перейшло до родини Холоневських. Дружина Адама Холоневського - Соломія, в 1764 р. замість старої церква збудувала новий храм Успіння Божої Матері. Після приєднання Поділля до Російської імперії в 1793 р. храм з уніатського знову став православним. В 1871 р. він був розширений і оновлений за кошти прихожан.

Назва «Гущинці», вірогідно походить від слова «гуща» , «гущавина». 15 століття - це час появи козацтва і початок постійних нападів кримських татар на українські землі. Через наш край проходили два татарських шляхи, коли вони рухались вглиб країни.

Поселення «городисько» і «замчисько» лежали між двома цими шляхами, отже, часто піддавались нападам татар. Тому поселенці в якійсь час перебрались на самий берег П.Бугу, де росли кущі верби, калини і вільхи, - тобто в гущавину, де легше було с зховатися від нападників і під прикриттям кущів втекти на інший берег, а далі - в ліс. Так і виникла нова назва поселення замість «Білого каменя».

Населення Гущинців з кількох десятків у XVI ст. зросло у XVIII с., за ревізькою сказкою 1795 р. (переписом населення) в селі проживало 466 душ чоловічої статі і 495 душ жіночої статі - всього 961 людина в 132 дворах. Це були хлібороби, що проживали тут постійно. З них було 86 дітей до 16 р., а 104 душі займались «чорною роботою» на селі.

Ремеслом займались 12 чоловік: 2 ковалі, 2 теслі, 1 ткач, 2 бондарі, 2 шевці взуття, 2 гончарі. Крім них, було 27 чоловік шляхти,яка мала свої будинки, і 76 чоловік шляхетського стану були в «услуженії» у поміщиків Холоневських.

Згодом маєток і село придбав поміщик Оттон Абрамович, потім І.Гижицький, який віддав його в 1878 р. як посаг своїй доньці Анні, яка вийшла заміж за князя О.Абамелека. їхня донька Любов Абамелік - Єленєва була останньою власницею маєтку до 1917 р.

Поскільки землі навколо Гущинець піщані, супіщані й суглинкові і не є родючими, поміщики мали ще й родючу землю, як кажуть, «в степу» - за кілька кілометрів від Гущинець на північний схід. Селяни ж мали неродючу землю, тому дедалі більше з них займались ремеслами й промислами. В селі було (в різний час) 2-4 млини, деякий час в панському маєтку працювала ґуральня (неподалік «замчиська», у «селиську»), сукновальня; ближче до 20-го століття - олійня, цегельня, а за радянських часів був цегельний завод, який працював на місцевому матеріалі: глина й пісок є поблизу села. В 19 ст. на лівому березі П.Бугу почали добувати камінь в місцевому кар’єрі, який належав поміщикам, а тепер це Іванівський кам’яний кар’єр. На цегельному заводі виробляли цеглу й черепицю, а на кар’єрі - будівельний камінь, а тепер ще й щебінь та гравій. Оскільки Гущинці оточені лісом, поміщики, а за радянської влади Іванівське лісництво багато лісу вирубали на продаж, а також продавали лісоматеріали. Округа багата на глину й пісок, тому багато селян опанували гончарне ремесло і, якщо в 1793 р. було 2 ремісника-гончара, то в 1910 р. гончарством постійно чи тимчасово займались біля 100 мешканців Гущинець.

Після реформи 1861 р. селяни одержали невеликі земельні наділи: від 1-2-х до 3-4-х десятин землі.

Населення продовжувало зростати , хоча й не стрімко; на початку XIX ст. - 1975 осіб, в 172 дворах, а в другій половині XIX ст. в селі мешкало 1038 осіб чоловічої статі і 1040 осіб жіночої статі. Мешкало також 10 родин євреїв та 2 родини поляків. На початку XX ст. кількість дворів в Гущинцях зросла до 495; вірогідно, за рахунок міграції населення до і під час Першої світової війни.

В роки столипінської реформи кільканадцять родин вийшли з общини й оселились на Гулівещині (місцевість поблизу «Замчиська», яка колись давно належала панському управителю з Гулівців). Вони вели хутірське господарство. Крім ріллі мали садки й пасіки. Саме з їх числа сформувались родини заможних, працьовитих селян, - яких в 30-ті роки першими розкуркулили.

В 1862 р. в селі почала діяти церковно-парафіяльна школа; в 1875 р. було відкрито однокласне міністерське народне училище. Деякий час вони діяли одночасно.

В «Памятной книжке» Киевского учебного округа за 1905 г. записано, що народне училище розташоване в громадському будинку, учнів в ньому 80 хлопчиків і 16 дівчаток, закінчили курс 15 дітей. Міністерство виділяло на утримання школи 226 крб., громада села - 225 крб., а 211 крб. 92 коп. оплачувала власниця маєтку Абамелек Анна Іванівна, уроджена Гижицька. До речі, її батько, Іван Гижицький, виділив в 1875 р. під школу 1 десятину своєї землі, а його дочка стала попечителькою. До того ж, вона через свою доньку Любов Єленєву (Абамелек) передала 3 десятини землі цід будівництво Гущинецької лікарні, а також дозволила брати камінь і лісоматеріал з її кар’єру і лісу. Старожили села згадували її тільки з позитивного боку, що, між іншим, не завадило їм в 1917 р. пограбувати її палац й розорити маєток. За її кошти в селі було збудовано великий кам’яний млин (який не працює з десяток років вже), а також діючий і тепер храм чудової архітектури. Селяни також допомагали будувати храм, три роки збирали яйця на його будівництво. Після революції в Гущинцях було проголошено радянську владу, встановлення якої схвалила 1А мешканців села одноголосно на сході 1917 р. - так записано в протоколі зборів. І Згодом було створено комбід (комітет бідноти), почали ділити землю, конфісковували в княгині Абамелек - це більше 2 тис. дес.. ріллі.

Радянська влада встановлювалась й скасовувалась не раз.

В 1924 р. було створено партійну організацію, а в 1927 р. - комсомольську. Один з чотирьох перших комсомольців - Довгалюк Іван Антонович.

В 1921 р. було відкрито одну з перших в області кіноустановок. Працював сільбуд. В 1927 р. створили ТСОЗ - товариство по спільному обробітку землі з 11 членів, очолили Білаш І.Д. і Ложка Захар. В 1930 р. став організовуватись колгосп. В 20-х роках в окрузі було неспокійно - діяли повстанські загони Орла (Якова Гальчевського) та Якова Шепеля. В 1922 р. ними було катовано й вбито «сексота» - так вони називали секретних сотрудників радянської влади - Дишканта І.Д. Повстанським загоном Гальчевського було захоплено продуктовий обоз й знищено червоноармійців, які супроводжували обоз біля села Кам’яногірка, а також вбито чотирьох червоноармійців з червоноармійського загону, що стояв у Мізякові, коли ті повертались вночі з Гущинець.

В 1934 р на базі поміщицького господарства в палаці княгині Абамелек було відкрито с/г училище, згодом училище механізації. Пізніше воно було реорганізовано в ПТУ, тепер це Вище профтехучилище № 32. Тут готували кадри для сільського господарства, а також швачок, а кілька років готують також кухарів, операторів комп’ютерної техніки, бухгалтерів, фермерів. Наприкінці 70-х рр.. на поч.. 80-х рр.. XX ст. в училищі здобували освіту громадяни Монголії, Алжиру, Лаосу. Саме в ці роки училище цосягло найвищих успіхів. Його вихованці здобували перемоги на різноманітних конкурсах і змаганнях. Очолював ПТУ в той час заслужений працівник профтехосвіти СРСР Солейко І.Т. В училищі створено з працівників ПТУ ансамбль «Надбужани», який має звання народного. Солістка ансамблю Богомолюк О.П. - бібліотекар училища - є заслуженим працівником профтехосвіти СРСР і організатором іншого ансамблю с. Гущинець «Чопова криниця», який теж має звання народного.

Надзвичайно важкими для Гущинчан були 30-ті роки. І Голодомор чорним крилом торкнувся кожної родини в селі. За неповними даними (точна цифра невідома) в Гущинцях померло більше 300 чоловік, з яких щонайменше 186 дітей. 50 хат стояли пусткою. Так, наприклад, в сім Демяна Підшумляка було 12 чоловік, з них 9 дітей. Не залишилось жодного! Те ж саме сталося з родиною Крота Тодося: помер він сам й його десятеро дітей... 12-річну дівчинку з родини Білаша Івана забили на колгоспному полі за те, що вона зірвала кілька колосків. Хлопчика Івана Вітюка з’їла родина (за розповідями рідних), це був не поодинокий випадок. 13-річний Докійчук Ілля пропав в Яневі, перебуваючи там у пошуках їжі. Були випадки і трупоїдства. Багато людей загинуло навесні і на початку літа 1933 р, деякі просто на черешнях й вишнях, не маючи сил злізти з них. Передувало голодомору жорстоке розкуркулення селян, вилучення всього їстівного з їхніх осель.В 1937 р було репресовано вчителя Мельника Петра Степановича, який викладав в школі німецьку мову, а до революції був в царській армії прапорщиком.

Страшним лихом стала для нашого села і фашистська окупація. Фашисти захопили село через місяць після початку війни. Людей змусили працювати в колгоспі майже безплатно, також змушували здавати молоко від власних корів в обмін на перегін. За гри роки окупації на примусові роботи в Німеччину відправили 240 хлопців і дівчат, з яких 44 не повернулися. З 1941 по 1944р. до лав Радянської армії було мобілізовано 256 жителів Гущинець. Не повернулись з війни - 116 чол. В березні 1943 р. В селі організовувалась підпільницька група у складі 10 чол., очолював її Безолюк O.K. Підпільники доставляли продукти партизанам в Чорний ліс, де базувався загін ім.Леніна .Також переправляли обмундирування, розповсюджували листівки, добували свідчення про фашистську владу, про організовану в колишньому панському палаці німецької розвід школи.

Староста села за зв’язок з партизанами заарештував Безолюка O.K. й відправив у гестапо, де він і загинув. Всього за два роки (1943-1944 pp.) було розстріляно за зв’язок з партизанами 18 мешканців Гущинців, в тому числі Безолюк O.K., Бондар П.І., Довгалюк Є Г., Товкач С.С. та ін.

Гущинці було звільнено від фашистів 16 березня 1944 р. 161 стрілецькою дивізією 18 армії. В бою за визволення села було вбито і поранено 40 бійців різних національностей. 112 чоловік - учасників війни - нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу. Серед них Андрусик Павло Кирилович, нагороджений орденом Вітчизняної війни, двома орденами Червоної Зірки, медалями «За Перемогу над Німеччиною», «За звільнення Будапешту»; Довгалюк Леонтій Сильвестрович, нагороджений орденом Червоної зірки, медаллю «За визволення Праги», двома медалями «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною»; Денисюк Василь Іванович, нагороджений двома орденами Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни, медаллю «За відвагу», «За взяття Берліну»; Ковальчук Олексій Васильович - орденом Червоної Зірки, орденами Слави 2 4 ст., медалями «За відвагу» і «За Перемогу над Німеччиною» та ін. У радянсько-фінській 1939-1940 рр. Війни загинуло 11 гущинчан.                         

В центрі села стоїть пам’ятник воїнам - визволителям на місці братської могили воїнів, які загинули при визволенні села.

Після війни колгосп носив назву «Перемога», пізніше - ім. Куйбишева. В ньому було 5 бригад по 10 ланок в кожній. Люди лопатами скопували поле, орали коровами, бо за війну колгосп зазнав значних втрат.

В 1947 р. знов був голод. Померло троє сельчан: Коваль М.П., Стасюк Т.А., Стасюк М.У.Поступово життя налагоджувалось. В . Колгоспі працювало 12 тракторів, 7 комбайнів. Ланкова Білаш Фросина Никифорівна була нагороджена орденом Трудового Червоного прапора.

Передовиками були бригадир-механізатор Довгалюк Борис Дем’янович, доярка Смерчинська Марія Іванівна, яка була премійована поїздкою до Москви на ВДНГ. За головування М.Д. Довгалюка колгосп був мільйонером. В селі працювала 8-річна школа, дільнична лікарня, училище механізаторів (згодом ПТУ), цегельний завод, державний млин (згодом колгоспний), два клуби (сільський і училищний), 3 бібліотеки, магазини, дитячі ясла.

Наші односельчани брали участь в усіх подіях довоєнного і  післявоєнного життя: в 30-х роках будували шахти Донбасу і працювали в них (Білаш Демид, колишній перший голова колгоспу - працював 3 роки на шахті «Комсомолець» в м. Красний Луч), 16 чоловік з села, в тому числі Білаш Демид і Коцебчук Міла Гнатівна збирали бавовну під Каховкою. Підіймали в 1954 р. цілину в Казахстані; 12 чоловік були ліквідаторами Чорнобильської катастрофи, 7 чоловік воювали в Афганістані й служили в інших «гарячих точках» планети.

На середину 90-х років XX століття на території сільради проживало 3842 чол., у 870 дворах. На 01.03.2008р. проживає 2911 чол. в тому числі в Гущинцях - 2562 чол. у 778 дворах, в Кам»яногірці - 349 чоловік.

В ЗОШІ-ІІІ ст. навчається 242 учні (проти 356 учнів три роки тому). Працює дитсадок на 40 місць, сільський клуб і училищний, ВПТУ-32, амбулаторія, 2 аптеки, сільська бібліотека(12 тис. примірників), шкільна (7654 худ. книги і 7156 підручників), училищна (16892 примірники), 11 магазинів і кафе-барів. Школа розташована в новому приміщенні, має їдальню, спортзал, бібліотеку, навчально-дослідні ділянки, майстерню. Директор Гулавський А.П. Школа є однією з найкращих у районі.

З 2002 р. село газифіковане. Щоп’ятниці проводиться базар. Регулярне автобусне сполучення з райцентром Калинівкою та обласним центром - Вінницею.

Земля колишнього колгоспу ім. Куйбишева розпайована. На - цих землях створено СВК «Південний Буг» і товариство «Арат і К ». Не процвітають.

До сільради належить село Кам’яногірка з населенням 349 чоловік. Дітей до школи в Гущинці підвозить училищний автобус. Також курсують автобуси з райцентру. В 2007 р. підключено газ.

Тривалий час головою сільради працював П.В. Білаш. Другий рік головує Довгалюк М.П.

Крім фронтовиків, визначних осіб у селі не народилось, принаймні, таких не об’явилось. В 1844 р. в селі, в маєтку поміщика От. Абрамовича, разом зі своїм вітчимом Б. Антоновичем півроку проживав майбутній історик, тоді ще 10-річний, Володимир  Боніфатійович Антонович. В місцевому лісі знаходив притулок відомий народний месник Устим Кармалюк. В селі навіть одну вуличку колись селяни називали Кармалюковою.

Місцевість дуже гарна, мальовнича. В навколишньому лісі багато грибів і ягід, лікарських рослин. В Чорному лісі збереглися землянки партизанського з’єднання ім. Леніна. На березі швидкоплинного Бугу можна гарно відпочити, порибалити й скупатися в літню спеку. Наше село приваблює багатьох відвідувачів з різних куточків країни.